ѕ–ќЅ”ƒ∆≈ЌЌя

–озгл¤ньмо третю спокусу ≤суса ’риста в св≥тл≥ психолог≥њ. ƒоктрина Ѕарреса —к≥ннера зводитьс¤ до детерм≥н≥зму людськоњ повед≥нки. ћи створен≥ сусп≥льством ≥ запрограмован≥ до певних вз≥рц≥в повед≥нки. —вобода вибору м≥н≥мальна. ÷е своЇр≥дний фатал≥зм: моЇ щаст¤ залежить в≥д довколишнього середовища, в≥д людей, ¤к≥ мене оточують. ќтож, в будь-¤к≥й ситуац≥њ завжди знайдетьс¤ винний у моњх б≥дах. ѕочутт¤ особистоњ в≥дпов≥дальност≥, ≥ндив≥дуальноњ вини зам≥нюЇтьс¤ соц≥альним злом, провинами сусп≥льства, ¤ке бавитьс¤ з≥ мною ¤к з ≥грашкою. Ћюдина з такою ментальн≥стю н≥коли не визнаЇ своЇњ провини, њй дуже важко побачити реальний стан свого серц¤.

≤в. 5, 2-7: "2 ј в ™русалим≥, б≥л¤ брами ќвечоњ, Ї купальн¤, ¬≥фесда по-Їврейському зветьс¤, що мала п'¤ть іанк≥в. 3 ” них лежало багато слабих, сл≥пих, кривих, сухих, що чекали, щоб воду порушено. 4 Ѕо јнгол √осподн≥й часами спускавсь до купальн≥, ≥ порушував воду, ≥ хто перший улазив, ¤к воду порушено, той здоровим ставав, хоч би ¤ку мав хворобу. 5 ј був там один чолов≥к, що тридц¤ть ≥ в≥с≥м рок≥в був недужим. 6 як ≤сус його вглед≥в, що лежить, та, в≥даючи, що багато в≥н часу слабуЇ, говорить до нього: ’очеш бути здоровим? 7 ¬≥дпов≥в …ому хворий: ѕане, ¤ не маю людини, щоб вона, ¤к порушено воду, до купальн≥ всадила мене. ј коли ¤ приходжу, то передо мною вже ≥нший улазить".

÷ей хворий маЇ саме таку ментальн≥сть: в≥н нещасний тому, що н≥хто не хоче ним оп≥куватис¤. “ак≥ люди завжди на все нар≥кають ≥ все осуджують, починаючи в≥д батька-пи¤ка ≥ к≥нчаючи бандитською владою. Ѕагато хто ще й додаЇ вс≥х ≥сторичних ворог≥в нац≥њ, починаючи в≥д сотворенн¤ св≥ту.

” ц≥й медитац≥њ стараймос¤ глибше ув≥йти в своЇ житт¤ та зрозум≥ти його п≥д огл¤дом третьоњ спокуси та детерм≥н≥зму —к≥ннера.

“и не м≥й! розлучив нас далекий тв≥й край,
≤ вродлива чужинка забрала.
“и там, може, знайшов незаказаний рай,
я ж без тебе, мов кв≥тка, з≥в'¤ла.

≤ зостались мен≥ лиш п≥сн≥ так думки...
“≥ п≥сн≥ наш≥ бранц≥ зложили,
ѕрислухаючись, ¤к край ™вфрату-р≥ки
¬ав≥лонськ≥њ верби шум≥ли.

“≥ п≥сн≥ не сп≥вались, у дн≥ жал≥бн≥
јрфи вис≥ли смутно на в≥тах,
≤ гойдались, неначе журились, сумн≥,
ѕо веселих утрачених л≥тах.

Ќа мовчазних устах не лунав тихий сп≥в,
¬≥н на крилах думок у пустиню,
” зруйноване ЅожеЇ м≥сто лет≥в
≤ оплакував р≥дну св¤тиню:

"“и в руњнах тепера, Їдиний наш храм,
¬ороги найсв¤т≥ше спл¤мили,
Ќа твоњм алтар≥ неправдивим богам
„ужоземц≥ вогонь запалили.
¬с≥ пророки твоњ в≥д тебе в≥дреклись,
≤ лев≥т≥в немаЇ з тобою,
’то погл¤не на ст≥ни, величн≥ колись,
ѕокиваЇ, сумний, головою.

“и не наш, але в≥рними будуть тоб≥
Ќа чужин≥ ≥зрањльськ≥ люди, -
ўо обрав сам √осподь за св¤тиню соб≥,
“е дов≥ку св¤тинею буде!"

ћилий м≥й! ти дл¤ мене зруйнований храм.
„и ¤ зрадити маю св¤тин≥
„ерез те, що в≥ддана вона ворогам
≤ чуж≥й, неправдив≥й богин≥?...
Ћес¤ ”крањнка