ПРОБУДЖЕННЯ

10. ПРОЩЕННЯ (1)

1. Молитва.

2. Уявлення місця. Зустріч з батьком. Лк. 15,20б-24: "20б. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. 21. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. 22. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. 23. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, 24. бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися".

3. Просімо в Бога благодать, щоб ми розуміли, що Бог завжди нам пробачить наші провини, що Він завжди з тугою нас виглядає, і наше повернення завжди Його втішить, що нас чекають не докори, а його батьківські обійми.

1) Коли син був у дорозі, то наперед думав, що має сказати батькові, як виправдатися. Батько, напевно, буде задавати багато питань: де ти був, в яких краях, що робив, де працював, чи провадив порядне життя, чи молився, чи не приніс сорому своїй родині, своєму народові, своїй вірі? Ти пішов у світ з гордо піднесеною головою, добре вбраним, багатим, пішов дороблятися маєтку, шукати щастя. А як ти тепер повертаєшся - брудний, обшарпаний волоцюга без копійки. На кінець ти згадав, що маєш родину, маєш батька, згадав аж тоді, коли в животі бурчить з голоду і в кишенях гуляє вітер. Мудрий Іван по шкоді. На кінець то ти зрозумів, що без мене ти нічого не вартий. Напевно збіжаться всі слуги, сусіди, будуть показувати на нього пальцем, сміятися. В очах людей він втратить будь-яку повагу і до кінця життя буде зносити ці приниження, насмішки, впокорення. Як знести такий стид, сором?

"І як він був іще далеко, побачив його батько його ..."

Пригляньмося цим словам. Увесь цей час батько очікував свого сина, надіявся на його повернення. Коли людина перебуває далеко від Бога, Бог перший виходить їй назустріч, намагається через внутрішні духовні і психічні стани, а також через різні зовнішні знаки, події, людей, повернути грішника до себе. Бог завжди шукає свою заблукану овечку, завжди близько грішника, намагається увійти в його розум, волю, совість і душу. Застосовує всі можливі засоби. В християнстві ініціатива завжди належить до Бога. Боже Провидіння, Божа рука завжди витягнута. Людина повинна тільки вхопитися за цю руку. Це відрізняє християнство від інших релігій. Згадаймо релігію стародавньої Греції. Грецькі боги, які мали всі людські гріхи, скидають на людину фатум, долю, і кінець людського життя наперед відомий. Грецька релігія дуже добре відтворена в грецькому мистецтві, особливо в театральних виставах, трагедіях, міфології. Згадаймо в кількох словах міф про Едипа. Дельфійська піфія проголошує його батькам, що їх син заб'є батька і одружиться з матір'ю. Батьки роблять усе, щоб цього не сталося. Але в кінці кінців воля богів мусить здійснитися - Едип вбиває свого батька і одружується зі своєю мамою. В грецькій релігії людина є невільником своєї долі, її щастя або трагедія незалежні від неї, наперед усталені. Вона з ними родиться і вмирає. В нашій християнській свідомості ми маємо ці поганські впливи. Якщо хтось загине в автомобільній катастрофі, то ми говоримо, що така його доля, що так мало статися.

В індійських релігіях Бог є безособовою істотою, що знаходиться десь далеко, в просторах, не цікавиться земним світом, не втручається в людське життя. Людина різними психічними вправами може до нього дібратися і розчинитися в ньому, в нірвані. Але тут ініціатива належить виключно до людини. В християнстві Бог чекає на людину, виглядає її. Чекає на неї з тих пір, коли вона опустила рай, дім свого небесного Отця.

2) "... побачив його батько його...". Ми часом з прихованою насмішкою дивимося на отців студитів. Які вони застарілі, традиційні, консервативні зі своїми бородами. Світ іде вперед, а вони стоять на місці. Як легко ми робимо висновки, переважно негативні. Але борода для ченця, який покликаний бути іконою Бога на землі, має своє, часом немаловажне значення. Християнський Схід має древні традиції старчества. Старець - це духовний керівник, який помагав людині найти своє місце в житті, налагодити стосунки з Богом. Старці були маломовними, спілкування з учнем відбувалася великою мірою через очі, через зір. Людина, переповнена Богом, Боже слово краще переказує очима, ніж устами. Учням часто вистарчало подивитися в проникаючі і палаючі Божою любов'ю очі учителя, щоб в глибині зіниць побачити Бога. Слова були непотрібні. І саме борода учителя не давала учневі можливості розпорошувати свій зір по його обличчі. Борода закривала обличчя, і учень міг сконцентрувати свій погляд на очах старця. В нашій сучасній культурі ми вже втратили цей спосіб спілкування через очі. Культура накладає на нас свої обмеження. Якщо жінка в розмові з мужчиною буде хоч на кілька секунд довше дивитися йому в вічі, то це буде виглядати як непристойність, значить, що вона має якісь наміри, починає кокетувати. В духовних розмовах з протилежною статтю це спричинює нам незручності, бо в нашій культурі погляди між жінкою і мужчиною не мають вже первісної дитячої невинності. Нам важко в людині побачити особу, образ і подобу Бога, а не тільки протилежну стать. І тому спілкування відбувається через мовлене і писане слово.

3) Згадаймо відречення Петра. Лк. 22,59-62: "59. А по якійсь годині хтось інший почав наполегливо казати: "Справді, і цей з ним був! До того він і з Галилеї!" 60. Петро озвавсь: "Не знаю, чоловіче, що ти кажеш". І зараз, як він говорив ще, заспівав півень. 61. І Господь, обернувшись, глянув на Петра, і згадав Петро Господнє слово, коли Господь йому сказав: "Петре, перше, ніж півень заспіває, ти мене відречешся тричі". 62. І, вийшовши звідти, заплакав гірко".

Згадаймо якийсь фільм, який описує воєнні події: полон, допит, тортури, хтось не витримує і зраджує. Підводить свої очі і дивиться в очі зрадженому. З яким поглядом він зустрічається. В погляді зрадженого можна побачити всю гамму негативних людських почуттів: ненависть, презирство, гнів, погорду. В кращому випадку побачимо там жаль, смуток. "І Господь, обернувшись, глянув на Петра". Нам неможливо побачити, відчути, пережити погляд Ісуса. Якщо хочемо це зробити, то завжди бачимо погляд якоїсь конкретної людини, яку ми знаємо, чи погляд Ісуса з релігійного фільму. Але роль Ісуса грає звичайна людина, яка неспроможна відтворити погляд Бога, відтворити безмежний океан Божої любові, бездонну глибину його прощення. Антоній де Мелло пише: "Я утримував досить добрі стосунки з Господом, просив в Нього різні речі, розмовляв з Ним, співав на його честь гімни, дякував... Але завжди відчував занепокоєння, що Він хоче, щоб я поглянув Йому у вічі..., чого я не робив. Я говорив до Нього, але відвертав погляд, коли відчував, що Він на мене дивиться. Я завжди дивився в якесь інше місце. І знав, чому: я боявся. Думав, що в його очах зустріну докори якогось гріха, за який я не мав жалю. Думав, що в його очах знайду якусь вимогу: що було щось, чого Він від мене вимагав. Нарешті одного дня я насмілився і глянув. В його очах не було ані докору, ані вимагань. Його очі тільки говорили: "Люблю тебе". Я дивився уважно довший час. Очі мали той самий вираз: "Люблю тебе". І так, як Петро, я вийшов звідти і гірко заплакав". "Ми повинні властиво вияснити погляд Бога. Зір є потужним засобом комунікації, чудовим засобом переказу. Наскільки легко нам обманювати словами, настільки важче обманювати поглядом. Наприклад, діти, які обманюють словами, своїм зором не раз блукають десь далеко "по стінах", щоби не дивитися в очі. А коли батьки або вихователі хочуть змусити дитину говорити правду, то говорять їй: "подивися мені в очі і скажи правду".

Просімо, аби ми відкрили, що Бог дивиться на нас добре, дивиться милосердно, тепло, лагідно. Багато людей відчуває на собі "переслідуючий" погляд Бога. Сприймають погляд Бога як своєрідне підглядання їх життя. Деяким людям здається, ніби Бог шукає приємність, коли зловить їх на гарячому вчинку. Просімо про глибоку свідомість, що Бог не дивиться на нас підозріло, з недовірою. Бог дивиться на нас сприятливо. Дякуймо Богові за його добрий погляд і просімо, щоб його погляд допоміг нам побороти наш страх перед Ним, аби його погляд приніс нам внутрішній спокій.

Час осені-час золота і смутку:
В неспокою прокинулись вітри
І понесли душі маленьку грудку,
А ти стоїш і квилиш лиш: "Прости.
Прости мене за серця отупілість,
Прости мене за холод у очах,
Прости мене за всю мою незрілість,
Прости мене за розпач мій, за страх.
Прости мене за пісню лебедину,
яку не доспівав я до кінця,
Упав у гордість, каюся і гину,
І молюся вже голосом мерця".
І знову відриваюсь від ЛЮБОВІ,
Занурююсь в своє злиденне "я",
Та зазнаю в молитви кожнім слові
Покірний погляд Господа, Христа.
Немає в нім ні осуду, ні гніву,
Лиш всесвіту безмірного блакить,
Лиш відголоси ангельського співу,
І я кричу: "Спинися, райська мить!
Я ще не згинув в цім пекельнім колі,
Даремно тішиться бісівський дзвін,
Скоштую ще солодкий запах волі,
Піднімусь з понівечених колін.
І доспіваю пісню лебедину,
Її понесу на вершини гір,
І в обрії безмежнії полину,
І світ звільню, повір мені, повір.
Час осені - час болю і врожаю,
Гірка додолу котиться сльоза.
Посіяв мрії, що з них позбираю,
Як скінчиться страхітлива гроза?