ПРОБУДЖЕННЯ

Лк. 4, 1-13: "1 А Ісус, повний Духа Святого, вернувсь з-над Йордану, і Дух на пустиню Його попровадив. 2 Сорок день там диявол Його спокушав, і за тих днів Він нічого не їв, а коли закінчились вони, то вкінці зголоднів. 3 І диявол до Нього сказав: Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став! 4 А Ісус відповів йому: Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим!

5 І він вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. 6 І диявол сказав Йому: Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її. 7 Тож коли Ти поклонишся передо мною, то все буде Твоє! 8 І промовив Ісус йому в відповідь: Написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!

9 І повів Його в Єрусалим, і на наріжнику храму поставив, та й каже Йому: Як Ти Син Божий, кинься звідси додолу! 10 Бо написано: Він накаже про Тебе Своїм Анголам, щоб Тебе берегли! 11 і: Вони на руках понесуть Тебе, щоб коли не спіткнув Ти об камінь Своєї ноги! 12 А Ісус відказав йому в відповідь: Сказано: Не спокушай Господа Бога свого! 13 І диявол, скінчивши все цеє спокушування, відійшов від Нього до часу".

Диявол спокушає Ісуса тричі. Постараймося ці три спокуси порівняти з ієрархією потреб Маслоу та допасувати до цієї ієрархії.

Перша спокуса - хліб стосується перших двох рівнів: фізичні потреби та потреби безпеки. Друга і третя спокуса стосуються третього та четвертого рівнів - любові та визнання. При чому як друга, так і третя спокуса однаково стосуються третього й четвертого рівня потреб.

Диявол не спокушає Ісуса п'ятим - духовним рівнем. Усі спокуси зосереджені власне на земні цінності, щоб прив'язати Ісуса до них, відірвати Його від неба і від духовних цінностей. Ісус не намагається реалізувати перші чотири рівні земних потреб. Він просто їх відкидає. Він спрямований виключно на духовні цінності.

У цій медитації будемо знову переглядати своє життя з точки зору трьох видів спокус, якими був спокушуваний Ісус. Постараймося глибше усвідомити свої невпорядковані потяги, свою прив'язаність, пристрасність до земних цінностей.

Я знала те, що будуть сльози, мука,
багато праці марної, дрібної,
невидної і часто, дуже часто
даремне вжитої. Не тільки надгороди
за все те я не жду, а ледве-ледве
від власного картання захищаюсь
і ледве стримую докори свого серця
за те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній
яскрава квітка щастя процвіте,
її приймаю не як надгороду, -
як дар, як диво, як нежданий рай,
відкритий на хвилину з ласки неба,
як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,
я думаю: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так мусить бути...
Може, хутко прийде
година та, коли в сльозах побачу,
що я навік зів'яла, помарніла,
і квітка щастя раз назавжди зникла,
як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, -
так, певне, плакали вигнанці з раю, -
але й тоді скажу: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так мусить бути...
Хоч би вже не сутінь,
а тьма сувора залягла кругом,
я ще не здамся, буду прислухатись,
чи не заглух в душі мій давній грім,
тривожно думкою загляну в саме серце,
чи в ньому ще спалахують часами
колишні блискавиці, - а як ні,
якщо мене зима пройме до серця,
мою весну таємну переможе,
мої дивниці-квіти поморозить,
то я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
так жить не варт!
Леся Українка.