ѕ–ќЅ”ƒ∆≈ЌЌя

—л≥пц≥ спочатку крикнули, пот≥м ще б≥льше кричали, ≥ в к≥нц≥ кажуть. ќтже:

 рикнули - ще б≥льше кричали - кажуть.

Ћюдина кричить тод≥, коли страждаЇ, коли њњ болить, коли вона щось втрачаЇ. ѓњ крик - це крик або воланн¤ про пор¤тунок, або домаганн¤ чогось, змушенн¤ ≥нших щось дл¤ нењ робити. ¬ такому псих≥чному стан≥ людина ставить себе саму в центр≥ свого св≥тогл¤ду, весь св≥т повинен крутитис¤ довкола мене, довкола моњх бол≥в ≥ проблем, довкола моњх криз ≥ депрес≥й. ”се довк≥лл¤ - ¤к люди, так ≥ сам Ѕог - повинно мен≥ допомагати, робити те, що ¤ хочу.  рик - це знак егоцентризму, зацикленн≥ на соб≥. ¬есь св≥т стаЇ ворожим, ¤ живу в джунгл¤х, де мене н≥хто не любить, змушений р≥зними формами насилл¤ боротис¤ за своЇ м≥сце у цьому св≥т≥. “ой, хто кричить, опанований своњми бол¤ми ≥ емоц≥¤ми. ¬≥н неспроможний гл¤нути в оч≥ правд≥, об'Їктивно оц≥нити св≥т духовний ≥ псих≥чний стан, свою внутр≥шню ситуац≥ю ≥ своњ справжн≥ проблеми. ¬≥н опанований ситуац≥Їю. …ому необх≥дно вийти з ц≥Їњ ситуац≥њ, подивитис¤ на нењ з≥ сторони, скинути окул¤ри своњх невпор¤дкованих схильностей. ќтже з≥ стану крикливост≥ необх≥дно переходити до внутр≥шнього заспокоЇнн¤, до спок≥йноњ розмови.  рик - це монолог, спок≥йна розмова - це д≥алог.

—тосунки м≥ж слуханн¤м ≥ говор≥нн¤м не Ї однозначними. ¬они можуть бути гармон≥чними стосунками - коли слуханн¤ допомагаЇ мовленню, а можуть породжувати протир≥чч¤ - той, хто багато говорить, не вм≥Ї слухати, не вм≥Ї провадити д≥алог. Ћюдина маЇ один писок ≥ два вуха. ¬же це означаЇ, що слуханн¤ Ї важлив≥шим, ≥ йому сл≥д прид≥л¤ти б≥льше уваги, н≥ж говор≥нню. ќтже, в молитв≥ треба б≥льше слухати, н≥ж говорити. ¬ сьогодн≥шньому св≥т≥ все навпаки: людину вчать користуватис¤ своњм писком, а не вухами. ћистецтво говорити, пропов≥дництво, риторика, декламуванн¤, рецитуванн¤ - на ц≥ теми написан≥ сотн≥ книжок, а що з мистецтвом слуханн¤? ÷ього вчатьс¤ напевно т≥льки психотерапевти.

¬ ц≥й медитац≥њ спробуймо усв≥домити свою спроможн≥сть слухати ≥ншу людину.

ћоњ люб≥, до мене ход≥ть! ¤ сама
ѕоговоримо думами тихо.
ћежи мною ≥ вами н≥кого нема -
не розлучить н≥ щаст¤, н≥ лихо,
¤ спок≥йна, не б≥йтесь, сл≥зьми не заллю
ваш≥ образи люб≥ та мил≥,
ви жив≥, бо ¤ живо тепер вас люблю,
ви дл¤ мене тепер не в могил≥.
«наю добре - вже виросли кв≥ти й трава
на могилах, що стали над вами,
але там т≥льки смуток ≥ жах спочива,
вас нема там, ви й дос≥ м≥ж нами.
“≥льки смутно вам жити: з≥тханн¤м, сл≥зьми
р≥дну т≥нь р≥дн≥ люди в≥тають,
ви - непрошен≥ гост≥ м≥ж тими людьми,
що найб≥льше з ус≥х вас кохають.
¬аше йменн¤ в вигнанн≥, п≥д карою сл≥з
заборонено спогад про нього,
образ ваш, мов упир, що з могили прил≥з,
кров зган¤в з обличч¤ р≥дного.
як осиковим к≥лл¤м отих упир≥в,
так хот¤ть забутт¤м вас прибити,
обс≥ваютьс¤ маком др≥бниць, марних сл≥в,
аби ви не могли доступити.
як пробитий упир, ваша вражена т≥нь
бл≥дне, бл≥ден, ≥ смерть њњ криЇ,
м≥ж живими ≥ вами росте простор≥нь, -
р≥дне серце могилу вам риЇ...
Ћес¤ ”крањнка