СТРІЛЕЦЬКІ МОГИЛИ
Відлітають знов у вирій
Журавликі дикі,
Покидають Україну
Із жалібним криком.
Покидають ті могили,
Що волі хотіли,
Що непевну нашу пам'ять
Надіями гріли,
Те Янівське кладовище,
Де, неначе в пісні,
Тисячами вигравали
Хрести, колись грізні,
Ті церкви, де наша віра
Зорею горіла,
І Христовою любов'ю,
Україну гріла.
Відлітають журавлики,
Відлітають, плачуть,
Бо не знають, як вернуться,
Чи ще й те побачать,
Що лишилось з тої слави.
Хрест лиш при дорозі
Нагадати часом хоче -
Сила наша в Бозі,
А без нього ми безсилі,
І сліпі і кволі,
Лиш чекаємо якоїсь
Казкової волі.
Та кому сказати може? -
Журавлям хіба що
Правду, чисту як сльозина,
Ну а їм то на що?
Відлітає разом з ними,
Разом з давниною,
Пам'ять віри стрілецької,
Вкрита сивиною.
Але вірю: Україна
Ще до Бога прийде,
І над нею те казкове
Сонце правди зійде!
У ВІНОК КОБЗАРЕВІ
Десь заснула Україна,
Вимотана горем,
Тараса лиш гнів палає
Понад синім морем.
Вже сто років він злітає
З Дніпрової кручі,
Ой, коли ж то заіскряться
В ватрах наші душі?
Сплять діброви, тихо в гаю,
Вітри похилились,
Як приблуда-сиротина
Украйна схилилась,
Тихо-тихо заплакала,
Богу помолилась,
Кобзарева лиш могила
Й досі не скорилась -
Все нашіптує про волю,
Сонні душі мучить.
Ой, коли ж то біль Тараса
В серця наші влучить?
І згадає Україна
Заповіт гарячий,
І понесе кров ворожу
Дніпр старий, незрячий,
У те море, що козацьким
Колись називалось,
І згадаються літа ті,
Як воно впивалось
Тою кров'ю гарячою,
П'яніло і рвалось -
Лиш козацького запалу
Те море боялось.
Не вернеться, бо холодна
Крівця в жилах ллється.
Тарасова та могила
З наших душ сміється.
Хоч і сором признатися,
Що поробиш - мушу:
Так, ми втратили навіки
Кобзареву душу!
ПЕРЕДДЕНЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Чому ти знову хилишся, земля, свята земля козацького єднання?
Зловили Наливайка, як кота, в "бику" спалили - ось твої старання.
Вже Сагайдачний умер, а чого добився в шляхти? -зрадив Бородавку.
Не чути навіть Братства твойого, не знайдеш про Гулевичівну згадку.
Свята земля, а де ж твої сини, де хоругви, знамена і звитяги? -
Лиш чути "nie pozwalam" козаку, Баторія реєстр і в ребрах гаки.
Татари лізуть, наче сарана - нема уже твоєї Роксолани,
Шукати долю тре в своїй землі, не так як Кривоніс, десь за морями.
За кого вже не бились козаки, чию не захищали тільки долю,
Свою лишень забули, як чужу, чи думають - Мамай принесе волю.
Сулиму стратили, Павлюк і Остряниця
Зложили голови, як під серпом пшениця,
Потоцький б'є і Вишневецький ріже -
Хто ж рани твої, матінко, залиже?
Кодак перешкоджає доступ з Січі,
І Конєцпольського пихаті чути річі.
Володислав застуджений, нещасний,
Безвольний krоl вмирає бідолашний.
І він не зміг нічого вже зробити,
А ти, Украйно, хочеш в мирі жити?
Який там мир, забудь солодку волю,
Перехрестись і плюнь на свою долю.
Немає щастя: злидні, болі,
А ми були таки колись на волі.
Що б наші предки нам тепер сказали,
Заплакали, чи може б осміяли,
Побачивши могутні наші плечі,
Що кайдани несуть так ворогу до речі.
А вої Володимира Святого
Напевно б згинули від сорому такого.
Щит Ігора в воротах Царгороду
Усім показував - якого роду
Твої сини. Нема тепер народу
Щоб захистив твою квітучу вроду.
А мудрість Ярослава й Мономаха
Навчила розуму не нас, а того ляха.
Зневолена Украйна моя плаче.
Розвій свій сум, ще не кінець, козаче.
Кумейки не кінець моєї долі,
Вже точатьсь мечі святої волі:
Пилявці будуть, Жовті Води,
Почервоніють Корсунь, Броди,
Над Смілою піднімуться заграви,
Аж до Замостя перекинуться батави.
Богдан, неначе перекотиполе,
По Низу шастає, на ваше ляхи горе,
То Січ підняти хоче він козачу -
Доволі Україно твого плачу!
Нехай в пісні перейдуть кров і рани,
Розсиплються руїни і кайдани,
Козацтво встане, братньою любов'ю
Всі об'єднаються, напоять кров'ю
Неситу Польщу, панську клячу,
І звернуть її голову орлячу.
Недоля хай в минуле кане -
Твоєї слави час прийшов, Богдане?
БЛАКИТНА ТРОЯНДА
На однойменну драму Л. Українки
І згадую я очі знов твої, -
Їм бракувало лиш краплини волі,
Волошки там, як лілеї в воді,
Мов плавають між терніями долі.
Шукали ми троянду на землі -
Блакитну квітку чистої любові.
Цвіла та квітка лиш в твоїй душі -
Сумній душі, як звук в забутій мові.
Той сум мені спокою не дає,
Я бачу в ньому сум твоєї долі,
Жорстокої, як річка на весні,
Нещасної, немов билина в полі.
Шукали ми троянду, та не там,
Блакитну квітку чистої любові,
Цвіла та квітка лиш в твоїй душі -
Де мрії ще бували кольорові.
Росте троянда та на небесах -
Жорстока квітка нашого кохання,
Лиш часом зацвіте у тих серцях,
Де дійсність так далека від бажання.
Дивлюся я як падають зірки,
Які шляхи чекають мою юність?
Лиш волошковий цвіт твоїх очей
Не впаде, наче зірка, у минулість.
ДОЛЯ
Зашуміли луги, зашуміли отави,
Наша доля ходила колись там як пава;
З небокраєм гуляла, з Дніпром забавлялась,
І догралась таки нерозумна, догралась.
Марнувалась дарма - легковажна і сміла,
А себе захистить від лукавства не вміла.
Ах, яка ж ти непевна була у ті роки,
До чого довели тебе гордощів кроки?
І які в ті часи ти можливості мала -
Ворогам своїм підлість і зраду прощала;
Часу свого тоді шанувати не вміла, -
Марнотратно в боях порошилась і тліла.
І до чого дожилась, моя прехороша,
Що на плечах твоїх нелегка тепер ноша.
ВІДОМИМ ПОЕТАМ
Ти славиш партію як п'яниця горілку.
Вона манить тебе як хлоп гулящу дівку.
Добратись хочеш до партійного корита, -
Ось де свиня бажань твоїх зарита.
Що ти поет - порожня тільки чутка,
Ти просто большевицька проститутка.
За шмат гнилої ковбаси
Я чув і гірші голоси,
Так тішся тим, що ти ще нині
Не самий гірший в Україні.
ВАСИЛЮ СТУСУ
Брате мій, розпинали тебе вже не раз -
Гнив в Сибіру роки, а не днини.
В твоїм леті палкім я вбачав повсякчас
Сум і гордість моєї Вкраїни.
Брате мій, ти дорогою просто ішов -
Не рівня тобі всі ці Тичини,
І до правди завжди твою душу вела
Лиш синівська любов України.
Брате мій, перевертням ти зраду прощав -
Ти пізнав людську слабість в неволі,
І за право в злагоді зі совістю жить
Ти віддав наші верби й тополі.
Брате мій, розпинали тебе вже не раз -
Гнив в Сибіру роки, а не днини.
Твоїм шляхом тернистим і болю, й образ
Йтимуть вірні сини України!